ТЕМА:  Ти – вічний біль Афганістан

Афганська війна..., брудна, неоголошена... Та хіба війни бувають  чистими? Будь-яка несе смерть, каліцтво, вдягає в жалобу тисячі сердець, материнських сердець. У війни холодні очі, у війни свій рахунок, своя безжальна арифметика.

Сьогодні ми зібралися на зустріч, присвячену воїнам- інтернаціоналістам, які загинули в афганській війні. На нашій зустрічі присутній воїни  інтернаціоналісти, учасники бойових дій в Афганістані_____________________

__________________________________________________________________________________________________________________________________________

15 лютого минає 24 роки із дня закінчення війни в Афганістані. Але ця війна назавжди залишиться болем у серцях нашого народу.

160 тисячам наших земляків судилося пройти це жорстоке випробування, 3383 із них повернулися додому в цинкових трунах.

Ми маємо знати про страшні події безглуздої афганської війни і пам'ятати, що серед нас живуть люди, які в 20, ЗО років стали свідками та учасниками воєнних подій. І ми маємо пишатися їхньою мужністю, героїзмом, подвигом.

Потрапивши на палаючу Афганську землю, мужні воїни- інтернаціоналісти всім серцем прийняли її біль, як свій, і до останнього подиху захищали інтереси її багатостраждального народу.

Багатьом із них ніколи уже не повернутися до рідної хати, не побачити ні рідних, ні неба, ні гарної землі. Вони полягли навіки кого поховали товариші, хто пошматований розлетівся в прах на гігантських фугасах. І тільки гнівний його дим понесли над землею східні вітри.

Ніхто не забутий. На попіл ніхто не згорів

Солдатські портрети на вишитих крилах пливуть.

І доки є пам'ять людей і живуть матері

Доти й сини, що спіткнулись об кулі – живуть

12 тисяч залишилися інвалідами, понад 100 тисяч живуть і житимуть з невиліковними хворобами, 86 українських юнаків - у полоні, більшість з яких за плином часу можна вважати такими, що пропали безвісти.

Війна! Коли чуєш це слово, відразу уявляєш щось велике і дуже страшне.

Це не тільки бої, героїзм і подвиг. Це важкі людські страждання, нелюдські випробування. Це смерть багатьох людей. Війна - горе не однієї людини, а цілого народу.

Хто  ж  відповість?

Як    захлинався  бій останній і ущухав вогонь отак,

Упав юнак  в Афганістані  -  двадцяти річний мій земляк.

Упав,  з очей спадали зорі, темніла неба пелена…..

О, Боже мій, що тільки творить людьми придумана війна!

Війна в наш дім проникла тихо, згасивши  тисячі життів

І залишили біль і лихо печалі вдів і матерів.

Хто ж відповість  за  юні долі, у крові викупаний стяг?

Коли і як приспати болі в людських зневірених серцях…

А, може, скажуть кладовища устами жадібних троянд,

Чом дев'ять літ  там юність нищив для нас чужий Афганістан.

Час і досі не загоїв рану - цей одвічний біль Афганістану. Чи мало літ минуло відтоді, як вивели з Афганістану війська, але рани цієї війни кровоточать й досі. Не можуть матері забути загиблих та покалічених синів, а дружини та діти - своїх чоловіків і батьків.

Усі вони любили життя, любили своїх батьків, своє місто, село.Були вірними друзями, жили щасливо і мріяли про майбутнє.  Та всім судилося повернутися до рідних домівок.

Старенька мати йде до свого сина.

Гранітні плити плачуть під ногами.

Стукоче серце в грудях, ниє спина:

Синочку рідний, йди в обійми мами.

Тече сльоза і падає на плечі.

Із стелі очі дивляться хлоп’ячі, їм тільки жити, жити і творити,

Вони ж навіки залишаються дитячі.

Стоїть старенька й плаче.

Ні ридає – перед очима в неї похоронка,

І бій, котрий вже не згасає

І у землі пекуча та воронка.

Синочку, рідний, чуєш, як курличуть у синім небі сумно журавлі?

Вони ж тебе до себе, сину кличуть,

А ти лежиш в холодній цій землі.

  - Я чую, мамо, чую, як співають мені над Україною пісні.

Ти не журись, я крила розпростаю і прилечу до тебе уві сні.

Вкраїнським рушником зітру сльозину і поцілую в сивеє чоло –

О , синку рідний, мій єдиний сину.

Як хороше б мені тоді було!

Стоїть старенька мати на могилі.

І навіть квіти плачуть мовчазні.

Від сина погляд відвести не в силі, а син довічно житиме у сні

Війна закінчилася. Багато молодих воїнів-інтернаціоналістів були нагородженні орденами і медалями, але найвищою нагородою для

тих, хто уцілів, є життя, а для загиблих - пам'ять.

Сьогодні ми схиляємо голови і пам’ятаємо загиблих воїнів - інтернаціоналістів Деражнянщини-

Схабенко Миколу Миколайовича,

Буй Віктора Івановича,

Зарембу Ігора Всеволодовича,

 Роки, скільки їх не минуло, не зітруть у народній пам'яті імена воїнів

афганців. Схилімо ж голову перед світлою пам'яттю тих, хто віддав своє життя, увійшовши в безсмертя. Пам'ять про них навіки залишиться в наших серцях. Прошу встати й шанувати пам'ять загиблих хвилиною мовчання (хвилина мовчання)

Ми не повинні забувати жертв Афганістану, як і всіх інших жертв, які поніс наш народ тільки через те, що не сам керував долею своїх громадян, а ними розпоряджався хтось інший.

Це потрібно  для того, щоб нові афганістани не виникли на нашій землі, щоб вони не повторювались для наших людей ніколи.

Пам'яті їхній святій

Щоб ніхто в світі не зміг зробити вигляду, ніби він забув, як втрачали найдорожчих людей, забув як чекали першого дня без війни.

Стільки років щасливої тиші, та вривається голос в ефір,

Що благає.Нагадує. Кличе: захистіть, збережіть люди мир!

Кожен день, кожен час пам’ятайте,

Скільки жертв нам війна принесла.

Всае, що можна, для миру віддайте.

Збережіть для нащадків життя!

 Юні друзі!  Давайте ж і ми будемо пам’ятати ветеранів,  виявлятимемо порозуміння до тих, хто пройшов через війну і для кого вона триває й досі. У спогадах, у снах, у думках.

Нашим гостям і всім присутнім  бажаємо здоровя, щастя, миру, душевного спокою, злагоди, добробуту у великому домі,  названому – Україна. Дякуємо, що до нас завітали.